Оперативная аналитика политических и деловых новостей Украины и мира

Історик, мемуарист і політик Роман Бжеський, один із найяскравіших публіцистів першої половини ХХ століття (до того ж родич Дмитра Донцова) описував у одній зі своїх монографій події, що супроводжували проголошення Четвертого Універсалу (до речі, він один з небагатьох правильно подає дату прийняття документу – 24 січня 1918 року, а не 22, як стверджує українська державницька традиція). Ні Грушевський, ні Винниченко проголошувати самостійність не збиралися. Ситуація розвивалася силовим шляхом.

«Двері до залі, що були поруч з правого боку від президії, відчинено навстіж і до залі ввійшов хорунжий з українським прапором, за ним – старшина, а за ними двійками ввійшло коло півсотні озброєних з ніг до голови вояків з шаблями на голо і вишикувалися в дві лави вздовж стінки з правого боку залі, коло президіяльного стола, а старшина, виступивши наперед, засалютував президії і звернувся до Голови Центральної Ради з такими словами: “Подаю, пане Голово, до відома, що наша частина обсадила будинок Центральної Ради, а проти головного входу з Володимирської поставлений панцирник, щоб так забезпечити спокій, потрібний для складення і видання акту проголошення самостійности”. Після цих слів біля прапору лишилося лише двох козаків з шаблями наголо, решта ж, за командою, сховали шаблі, зняли рушниці і з рушницями при нозі стали на “спочинь”… Після цього бере Грушевський в руки текст IV Універсалу. Всі (хоча він не згадував у своїй промові про оголошення самостійности) розуміли, що в тій ситуації не могли автономісти уникнути проклямовання IV Універсалом самостійности і що власне це проклямовання буде найважливішим пунктом того Універсалу. Як лише М. Грушевський взяв у руки текст IV Універсалу, щоб його відчитати – всі як один встали, а військові виструнчилися на “позір”, після чого запанувала мертва тиша. Слухали мовчки, аж доки не були відчитані слова: “Однині Україна стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною Державою Українського Народу».

І чого, здавалося б, дивуватися появі людей у формі в нинішньому парламенті, майже через сто років після описуваних подій? Це ж наші політичні традиції?

Зрештою, Україна – це своєрідний вірш у формі рондо, який, як відомо, починається і закінчується одними і тими ж словами.

P.S. «…Hа сцені з’являються семеро матросів в жахливих чорних бушлатах. Пісня “Яблучко” переможно шириться. Під веселі звуки “Яблучка” матроси мовчки страшно відбивають чочотку…» (Лесь Подерв’янський).

Констянтин БОНДАРЕНКО, політолог (Київ).