А тем временем...

В мире

Facebook

Главная » Аналитика

Создана: 04 May 2016 в 13:47

Політолог і політпсихолог Віктор Рибаченко: Дещо про структуру «нової влади» рідних олігархів…

Прийнято вважати, що в Україні, згідно із Конституцією, встановлена парламентсько-президентська модель влади. Нагадаю, що вона передбачає певну послідовність формування органів влади і здійснення повноважень з управління державою. Не вважайте мене педантом, але нагадаю схему формування влади в нашій Богом благословенній країні. Джерелом влади й основою її піраміди є народ. Це найширша та найміцніша частина піраміди влади. Народ із задоволенням сам би правив у своїй країні. У цьому переконуєшся, слухаючи нескінченні словесні баталії скрізь – на кухнях, у таксі, на базарах, у кафе, на робочих місцях і особливо в соціальних мережах. Всі знають, як не треба правити країною і всі знають, як би було треба це робити. Але пряме народовладдя неможливе, народу багато, а посад значно менше. Тому народ, знову ж таки згідно з Конституцією, свої повноваження на здійснення влади делегує в декількох потоках виборів. На національному рівні це вибори парламенту (Верховної Ради України) і президента. Рада і президент – це дві державні інституції, які мають прямий мандат на управління державою на найвищому, національному рівні. Вибори міських, сільських та селищних голів, а також районних, міських та обласних рад дозволяють обраним на них діячам здійснювати владу на місцевому рівні.

Фото: Віктор Рибаченко

Опрос

Как вы оцениваете свой «добробут» - уровень жизни?

Показать результаты

Loading ... Loading ...

Повернемося до рівня національного…

Верховна Рада є трохи вищою, тому і вужчою частиною піраміди влади. Вона формує свій склад із фракцій тих політичних партій, які подолали виборчий бар’єр.

А деякі з цих фракцій формують парламентську більшість, яка починається з 226 і більше народних депутатів. Меншість може формувати зі свого складу опозицію, або ж тих, хто не приєднується ні до влади, ні до опозиції.

Тоді фракції, що увійшли до парламентської більшості і тим самим утворили коаліцію, обговорюють між собою і висувають президентові кандидатуру голови уряду. Отримавши цю кандидатуру, президент офіційно вносить її до парламенту, і якщо під час голосування цей кандидат набирає 226 голосів і більше, він стає прем’єр-міністром.

Далі прем’єр вносить кандидатури міністрів, і Рада знову за них голосує. Голосувати може за кожного, що довго, але правильно, а може й за всіх разом – що неправильно, але значно швидше.

Таким чином уряд являє собою ще вищу і ще вужчу частину піраміди влади.

Прем’єр представляє програму діяльності уряду, і якщо Верховна Рада її затверджує, то цей склад Кабінету міністрів отримує недоторканість на рік – його не можна відправити у відставку 365 днів з моменту голосування за урядову програму.

Отже, згідно з Конституцією і задумкам теоретиків-політологів, схема формування і функціонування влади мала б виглядати так – ще раз коротко повторю:

Джерело влади (народ) обирає Верховну Раду і делегує їй і тільки їй свої повноваження джерела влади для того, щоб парламент (Рада) сам став джерелом влади – але тільки законодавчої. Верховна Рада, згідно з отриманим від народу повноваженням, формує Кабінет міністрів, котрому делегує свої повноваження джерела влади для того, щоб уряд сам став джерелом влади, але тільки виконавчої.

Отже, по ідеї і в теорії, міністри разом із прем’єром залежні тільки від Верховної Ради, Рада, по ідеї і в теорії,залежна тільки від народу. Народ, по ідеї і в теорії, не має бути залежним ні від кого, бо він і є універсальне джерело всієї влади – і законодавчої, і виконавчої.

Це – теорія. Але ще Шекспір сказав: «Суха теорія, мій друже, а дерево життя вічно зеленіє».

Як же «зеленіє» модель формування влади в умовах сучасної України?..

А «зеленіє» вона так, що піраміда влади перевертається з ніг на голову, і народ, який був основою влади, став її найбільш залежною верхівкою.

Чому? Прослідкуємо.

Після оголошення кожних виборів починається агітаційно-пропагандистська виборча кампанія, під час якої на голови народу падає справжній рекламний тайфун. Більш сильні та ідейно міцні виборці, що складають меншість, все одно ухитряються пробитися крізь потоп із слів, листівок, газет, білбордів, теле- радіороликів і зробити свій вибір, інколи і правильний.

Збіднілий у більшості народ, проклинаючи все на світі, плентається на виборчі дільниці, де його часто купують. Якщо не вдалося обдурити чи купити достатню для перемоги кількість виборців, купують виборчі комісії, суддів і все-таки намагаються вирвати перемогу, хоча б і фальсифіковану.

Тут – стоп!..

Уже на цьому першому етапі все стає з ніг на голову. Хто ж на цьому етапі насправді стає джерелом влади?..

А ось хто. Не сповнений гідності і відчуття, що він і є джерелом влади, народ у особах тисяч виборців, а нахабний виборчий гендляр, шахрай, бандюга, стають самі для себе джерелом влади і маніпулюють виборцями, тобто, народом, вириваючи у нього обманом, підкупом, хитрістю, обіцянками, облудою собі депутатський мандат, формуючи так звану представницьку владу.

Кого ж вона представляє? Формально й офіційно – виборців. Але це тільки в тому випадку, якщо ця партія чи цей мажоритарний кандидат проводили виборчу кампанію чесно і перемогли законно і заслужено.

Якщо ж ні, то обрані фальсифікатори формують владу, яка представляє їх і таких, як вони. А також тих олігархів, які оплатили їм дорогу рекламну кампанію, чи купили місце у виборчому списку якоїсь партії.

І ніякого народу ніяких своїх виборців ці брехуни і шахраї не представляють.

Далі події розвиваються так…

Спонсоровані олігархами і залежні від них новообрані нардепи починають шукати кандидатуру прем’єра. В нинішніх умовах це може бути тільки така людина, яка влаштовує більшість головних олігархів.

Найчастіше головні олігархи та їхні наближені шукають таку кандидатуру самі. І це є процес складної торгівлі.

За те, щоб який олігарх поступився і згодився на кандидатуру прем’єра від іншого олігарха, він вимагає й отримує свої бонуси – ласі шматки державної чи комунальної власності, пільгові умови у приватизації об’єктів, на які він накинув оком, а також посади міністрів, їхніх заступників, голів облдержадміністрацій та їхніх заступників тощо.

Отож, прем’єр-міністр, якого обирають, отримує владу насправді не від Верховної Ради, а від групи головних олігархів. Так само формується і весь склад Кабміну, який прем’єру можуть буквально продиктувати значною мірою чи навіть повністю.

Дуже активну роль у цій складній багатосерійній торгівлі грає президент, котрий усіма силами намагається отримати максимально слухняний склад уряду. Тому і торгується з олігархами найактивніше…

Це все є пряме і дотичне порушення Конституції, права і моралі. Це перетворення України з волелюбної держави, в якій з високо піднятою головою мали б жити сповнені гідності громадяни, на розграбовану спаплюжену Руїну, в якій загинули і продовжують гинути сподівання і мрії кращих синів і доньок України.

Зрозумівши схему формування влади, яка на жаль була нахабно складена і зацементована в період Незалежності, проаналізуємо, як знімали уряд Яценюка та формували уряд його наступників.

Хто пішов?..

На момент відставки Кабінету міністрів Арсенія Яценюка у нього уже була репутація «уряду олігархів». Вказували навіть імена Ігоря Коломойського та Ріната Ахметова, як тих, хто тримає солідні пакети акцій у цьому уряді, маючи там своїх міністрів та знайшовши спільну мову з оточенням прем’єра або ж з ним самим.

Спільна мова в таких випадках може бути тільки фінансовою – на основі взаємної зацікавленості в розподілі замовлень та прибутків. Або, як висловлюється народ, на основі «розпилу бабла».

Всебічна оцінка уряду Яценюка (точніше, двох урядів під його проводом з весни 2014 року) ще попереду. Поки що деякі експерти називають суму збитків для України в період урядування Яценюка в 60 млрд. доларів.

У день відставки А. Яценюк бадьорився, сидячи в ложі уряду, навіть посміхався. Це виглядало надто цинічно з огляду на те, до якого зубожіння довів цей прем’єр разом зі своїми міністрами народ України.

Він відходив з посади багатим, з гарантованою особистою безпекою, розставивши своїх людей на ключові посади, з наміром залишатися впливовим політичним гравцем.

…А за його спиною в українських селах і містах, у квартирах і хатах скніли молоді і старші, дуже і не дуже хворі, які не можуть купити собі недорогі і несфальсифіковані ліки, які не мають роботи, або отримують жалюгідні пенсії, які мають сплачувати такі платежі з ЖКГ, які перевершують їхні жебрацькі доходи.

Однак, на трибуні, під час прощального слова, ми побачили звичного Яценюка – самовпевненого, який живе в зовсім іншій реальності і який не те що не покаявся, а встиг прокукурікати з головної трибуни якісь беззмістовно-оптимістичні слова, казав про якісь досягнення, дякував усім і обіцяв працювати й надалі.

Останні його слова з трибуни були багатообіцяючими: «Ми спільно зробили багато для нашої країни і нашого народу, але нам треба рухатися вперед. Я прошу прийняти мою відставку. А попереду нас чекають великі справи і великі звершення».

Думаю, не один українець при цих словах перехрестився і сказав: «Не дай Бог відчути на собі твої наступні «великі справи». Достатньо з нас і цих!»

Говорив він дві хвилини, потім рішуче зійшов із трибуни і головним проходом рушив геть із зали. Знаючи, що наступним слово матиме президент, демонстративно проігнорував цей виступ. Уся його фігура, вся пластика і застигла міміка ніби промовляли: «Ви хотіли, щоб я пішов? Я йду. Далі вже без мене. Побачимо…».

Так мені читалась ця продумана до дрібниць сценка у виконанні політичного артиста погорілого театру Арсенія Яценюка…

Йому навіть аплодували. За роботу, чи за те, що, нарешті, позбавив усіх від своєї присутності? Сподіваюся, що це були тільки нардепи його фракції «Народний фронт».

Разом з ним з ложі уряду піднялися і міністри. Майже всі. Окрім тих, хто залишався в уряді наступному – міністр оборони Степан Полторак, міністр закордонних справ Павло Клімкін та чомусь голова Міненерго Володимир Демчишин. Ці міністри вислухали виступ президента Порошенка і тільки після цього звільнили ложу уряду.

Виступ і пропозиція президента…

Подивившись у спину Яценюкові, який гордою ходою ображеного гусака покидав залу, президент Порошенко взяв слово і між іншим заявив: «Хотів би щиро подякувати попередньому уряду і Арсенієві Петровичу за його особистий внесок у цивілізоване розв’язання кризи, яке повністю відповідає європейським нормам політичної культури. Наголошую, що відставка Кабінету Міністрів – це не привід мазати попередній уряд чорними фарбами і жбурляти каміння в спину…»

Але «спина Яценюка», котрий швидкою ходою вже перемахнув поріг парламентської зали, принципово ці слова чути не хотіла і не почула.

Тим часом президент нагадав, що внаслідок Революції гідності відбулося повернення до парламентсько-президентської політичної системи і заявив: «Вчора коаліція запропонувала мені внести кандидатуру Володимира Гройсмана на посаду прем’єр-міністра України».

Тут змушений сказати, що лукавить шановний Петро Олексійович, ох лукавить!

Усім відомо, що, по-перше, жодних доказів існування коаліції ні громадськості, ні навіть депутатському складу Верховної Ради України представлено не було. Ніхто не бачив, мінімум, 226 підписів під новою коаліційною угодою, хоча зранку 14 квітня голова фракції БПП Ю. Луценко заявляв про те, що є навіть 227 «багнетів» у коаліції. Інші називали ще більші цифри, проте так саме бездоказово.

А по-друге – і це теж усі знають – кандидатура В. Гройсмана була визначена зовсім не коаліцією, а під час цілої серії виснажливих нічних нарад у кабінеті президента П. Порошенка, що зовсім не відповідає конституційній схемі визначення кандидата в прем’єри.

Адже кандидат на главу уряду має обговорюватися та визначатися в приміщенні Верховної Ради України на засіданні фракцій коаліції, на яких не повинні бути присутніми ніхто, окрім членів коаліції-народних депутатів.

А кандидатуру В. Гройсмана визначила в одну з нічних нарад у кабінеті президента так звана стратегічна «сімка», до складу якої входили (але не мали права офіційно визначати кандидатуру прем’єра) сам президент, глава його адміністрації Ложкін, прем’єр Яценюк, секретар РНБО О. Турчинов, міністр МВС А. Аваков).

Сам В. Гройсман, до речі, не входив до складу жодної фракції і формально також не мав права сам себе визначати, хоча до складу «сімки» входив.

Єдиним, хто мав право брати участь у визначенні кандидата в прем’єри, був глава фракції БПП Ю. Луценко, сьомий учасник цієї стратегічної сімки.

Що ж виходить? Стратегічна сімка, у складі якої шестеро зі семи її членів не мали формального права визначати кандидатуру прем’єра, визначали її, та ще й в кабінеті президента, де не мали бути, та ще й під його безперервним тиском.

А потім уже узгодженого між собою та тими олігархами, від котрих залежав успіх голосування кандидата у прем’єри, віддали коаліції і довірили їй формалістику – внести цю кандидатуру, нібито, від себе, від коаліції.

П. Порошенко, за свідченнями багатьох, зі самого початку хотів бачити на чолі уряду тільки В. Гройсмана. А всі його заяви про можливість технократичного уряду на чолі з Н. Яресько були, як дехто каже, «димовою завісою» для західних партнерів і громадськості України.

Ось як сказав про це сам президент: «Симпатична мені ідея технократичного уряду теж не знайшла особливої підтримки. Коли треба було долучатися до коаліції, знову ж таки черг не побачили. Виглядало так, що затвердження технократичного прем’єра стало б єдиним результативним голосуванням у співпраці такого технократичного Кабінету міністрів з Верховною Радою».

Характеризуючи свого висуванця, президент сказав: «Володимир Гройсман – політик нового покоління. Напевно він стане наймолодшим прем’єр-міністром в історії України. Попри це, Володимир Борисович вже має за плечима великий управлінський досвід: один із найкращих мерів обласних центрів з рекордним рівнем підтримки серед городян; топ-менеджер реформи з децентралізації на посаді віце-прем’єра та міністра регіонального розвитку…

Ну й Верховну Раду очолювати теж нелегко, кому, як не вам це знати, шановні народні депутати.

Прошу обрати нового прем’єр-міністра і в стислі терміни затвердити міністрів».

Голосування… пакетом

Коли ж настала черга голосувати, деякі депутати, зокрема, О. Ляшко та інші здійняли галас. Вони трясли в руках папірцем з постановою про затвердження В. Гройсмана прем’єром і волали, що так не можна.

Коли ж інші депутати вчиталися в такі самі папірці, що були у кожного з них, то дехто побачив дивовижний текст.

Виявляється, їм пропонувалося голосувати за постанову, яка на порушення регламенту Верховної Ради України містила 3 пункти – звільнення А. Яценюка, скасування попередньої постанови ВРУ про визнання роботи уряду Яценюка незадовільною і третім пунктом – затвердження В. Гройсмана прем’єром.

Стало ясно, що хитромудрий та передбачливий Яценюк тільки тоді згодився добровільно покинути посаду прем’єра, коли примусив усіх тих, хто у лютому 2016 голосував за визнання роботи його уряду незадовільною, проголосувати за скасування цієї постанови.

А не буде такої постанови – значить – в історії Яценюк залишиться очільником уряду, роботою якого, виявляється, були задоволені.

Цей тришаровий текст постанови з трьох пунктів свідчить про глибоку недовіру членів і старої і так званої нової коаліції один до одного. І передусім, про взаємонедовіру П. Порошенка та А. Яценюка.

Адже, згідно з регламентом, потрібно окремо голосувати за відставку попереднього прем’єра, окремо – за призначення нового прем’єра, а в такій ситуації ясно, що ніхто не голосував би за скасування постанови про визнання роботи уряду Яценюка незадовільною.

У ситуації, коли не довіряє ніхто і нікому, вихід був тільки один – той, на який погодилися більшість, тобто, голосувати пакетом із трьох пунктів.

Але в ситуації, коли порушувалося все, що можна було порушити, більшість нардепів або вже не звертала на це увагу, або була у змові.

Склад уряду…

Обраний уже прем’єром В. Гройсман представив на затвердження парламенту ось такий склад кандидатів до нового уряду:

Перший віце-прем’єр, міністр економрозвитку – Степан Кубів (раніше – народний депутат України);

віце-прем’єр з питань євроінтеграції – Іванна Клімпуш-Цинцадзе (донька нардепа Ореста Клімпуша, раніше сама – народний депутат України);

віце-прем’єр з гуманітарних питань – Павло Розенко (раніше – міністр праці та соціальної політики);

віце-прем’єр з питань окупованих територій та внутрішньо-переміщених осіб – Володимир Черниш (раніше – голова Державного агентства з відновлення Донбасу);

віце-прем’єр – Володимир Кістіон (раніше – перший заступник керівника Апарату ВР – керуючий справами); Це квота В. Гройсмана;

віце-прем’єр – В’ячеслав Кириленко (раніше – міністр культури України);

міністр Кабінету міністрів – Олександр Саєнко (раніше – керівник секретаріату Верховної Ради); це квота В. Гройсмана;

міністр освіти – Лілія Гриневич (раніше – народний депутат України);

міністр соціальної політики – Андрій Рева (раніше – заступник голови Вінницької міської адміністрації); це квота В. Гройсмана;

міністр фінансів – Олександр Данилюк (раніше – заступник голови АП);

міністр інфраструктури – Олександр Омелян (раніше – заступник міністра інфраструктури, керівник апарату);

міністр екології та природних ресурсів – Остап Семерак (раніше – міністр Кабінету міністрів до 2 грудня 2014 р.);

міністр аграрної політики та продовольства – Тарас Кутовий (раніше – народний депутат України);

міністр культури – Євген Ніщук (у 2014 р. вже обіймав цю посаду);

міністр енергетики – Ігор Насалик (народний депутат III і IV скликань).

Крім того, на своїх посадах залишилися міністр внутрішніх справи Арсен Аваков і міністр юстиції Павло Петренко (обидва – квота А. Яценюка), міністр закордонних справ Павло Клімкін, міністр оборони Степан Полторак, міністр інформаційної політики Юрій Стець. Всі троє – квота президента).

При цьому, Міністерство охорони здоров’я поки що залишилося без очільника. Нібито, планують висунути кандидатуру військового медика-генерала.

Після голосування і затвердження члени уряду склали присягу.

Детальний аналіз нового уряду – попереду. А поки що один епізод цього вкрай нервового для всіх дня.

Завершилося це дійство несподіваним емоційним спалахом новообраного прем’єра. Коли невгамовний О. Ляшко з колегами почали кричати «Ганьба», В. Гройсман несподівано прокричав короткий емоційний спіч і завершив його сенсаційною заявою: «Я вам покажу, як управляти державою!»

Присутній в цей момент в залі президент Порошенко, можливо, здригнувся. Адже прем’єр керує не державою, а урядом, бо державою керує президент. Чи не посадив він собі на голову майбутнього конкурента?

Але це лише гадання на кавовій гущі. Можливо, президент цієї фрази не дочув. Проте, звісно, тепер він про неї знає достеменно – донесли доброхоти.

Що ж, побачимо, хто з них першим покаже майстер-клас з управління державою.

Петро Олексійович за два роки щось не квапиться це робити.

Може, дійсно, амбітний В. Гройсман примусить усіх заворушитися?

Висновок…

Старі олігархи сформували новий уряд. Шансів на прорив у нього мало. Але теоретично вони є. Будемо дивитися на перші кроки новообраного Кабміну та його прем’єра.

Вони багато про що скажуть.

Гройсман розуміє, що його уряд будуть порівнювати з урядом Яценюка, а самого Володимира Борисовича – з Арсенієм Петровичем.

Почали це поки що з жартів.

Коли після голосування пішов дощ, у соцмережах з’явився прикол: «Прийшов Гройсман, і одразу погода зіпсувалась. При Яценюкові такого не було».

Для нового уряду головне, щоб не справдився більш жорсткий жарт: «А садити у в’язницю старий і новий уряд будуть також одним пакетом?»

Джерело.

Автор: Віктор РИБАЧЕНКО, політолог, політпсихолог, аналітик (Київ).
Источник:«Политика&Деньги» - politdengi.com.ua.

Нашли ошибку? Выделите и нажмите Ctrl+Enter

Ваш запрос обрабатывается....

Комментарии - Нет комментариев

Добавить комментарий

Развернуть форму



Актуально...

Самые обсуждаемые

Популярные

50 queries. 0.205 seconds.
50 / 0.205 / 13.73mb