А тем временем...

В мире

Facebook

Главная » Аналитика » Особое мнение

Создана: 13 April 2018 в 18:03

Журналіст Галина Плачинда: Просто любов до нашої рідної України…

Щойно розбанивши мене, засновник і власник соціальної мережі Facebook Марк Цукерберг написав мені листа про те, що дуже сильно «ізвіняється», але ось цей мій допис (який подаю нижче) повинен видалити. То я той допис знову надрукую, лише викресливши з нього одне слово, яке Цукерберг вважає дуже нетолєрантним, хоча, насправді, це - споконвічне визначення русскіх. Цей допис я зробила напередодні 9 травня вже й не пам`ятаю якого року, - коли традиційно розгяняється тема «дєди ваєвалі» і зомбі в колорадських стрічках та бутафорські «ветерани» ходять класти квіти у парк Слави. Словом, ось цей текст. А ви вже самі робіть висновки - що за «чистки» почалися на мордокнизі і чи не пора, й справді, шукати якихось альтернативних способів комунікації, бо в Facebook починає смердіти.

Фото: Галина Плачинда.

Опрос

Как вы оцениваете свой «добробут» - уровень жизни?

Показать результаты

Loading ... Loading ...

«Тут одна пані – із тих, хто настальгіруєт - питає, типу саркастично, де жив мій дідусь – в СРСР чи, може, на Марсі (в контексті дискусії про ветеранів і «ветеранів»), бо я написала, що мій дід, хоч і воював, та був патріотом України, а за власівську стрічку - якби дожив до наших днів, міг би дати й по морді.

А ще питає та пані - «аткуда столька злості» в мене… То я їй мушу відповісти. Ми таки і справді не жили в СРСР, ми ніколи не ідентифікували себе із цим штучним геополітичним утворенням. Ми ніколи не були «совєцкімі людьмі», ми завжди були «антисовєтчікамі» і «неблагонадьожнимі», з усіма витікаючими звідси наслідками.

Мого батька вигнали з компартії за «буржуазний націоналізм». І ми жили впроголодь, на мамину зарплату коректора, бо, звичайно, тата ніде не брали на роботу.

Ви, шановна, питаєте, звідки ця злість? Це не злість, це зневага. Я зневажаю ту систему, вона без малого сто років намагалися нас усіх знищити. Вона знищувала і нашу сімю, але їй це не вдалося.

Знаєте, шановна, чому?..

Тому що ми були українцями, і наша рідна земля, яку ми ні разу не зрадили, тримала нас на цьому світі, а нашу сім`ю – тримала вкупі, як стиснутий кулак…

Ми жили не в совку, ми жили в Україні. Моя сім`я носила вишиванки, ще коли за це могли пришити антисовєччину. Мої батьки носили квіти до Тараса, коли за це могли і пов’язати. Російську мову я вперше почула у школі, від однокласників. Моя мама пекла уночі паски, і уночі ж пробиралася із ними до церкви. Похрестити мене приводили попа додому потайки. Але хрестив він мене українською…

Мої університетські викладачі дзвонили моїм батькам і попереджали, щоб я тихіше говорила в універі про право націй на самовизначення, бо можуть початися неприємності. Мого старшого брата тупо «зарізали» на вступі до «Шеви», хоч у нього була золота медаль,і він поїхав учитися аж у Душанбе.

У нас у хаті співали українських пісень і ховали у платяних шафах самвидав, а слово «КГБ» вимовляли, як і слово «чорт» - пошепки, аби не накликати.

Мій чоловік носив оселедець і козацьку сережку ще коли нинішні хіпстери поняття зеленого не мали, що таке барбершоп, де ниньки їм вистригають модні «джури» на маківці. І він же, до речі, - рафінований російськомовний житель столичного Печерська, - із поваги до нашої сім’ї відразу ж перейшов на неймовірно правильну і соковиту українську мову, якій не зраджує і до сьогодні.

Моя донька – краща за мене. Вона взагалі ніколи не переходить на російську, і я за це горджуся нею неймовірно.

А мій дід – той що воював – утікав від розкулачення, уночі, виштовхнувши на віз лише свою жінку з моїм маленьким татом і швацьку машинку «Зінгер», як збереглася до сьогодні. Це все, що він забрав, покинувши своє велике господарство - корів, коней, свиней, хату, в яку потім вселився новоназначений голова колхоза – вічно п’яний N, присланий в українське село строіть совєцкій союз звідкісь із середньої полоси Росії.

Мій другий дід - вчитель української мови та літератури у селі на Полтавщині, щовечора виходив на ґанок, чекаючи «воронка», аби не будити своїх п’ятьох доньок, серед яких була й моя маленька мама. І його таки забрали.

Ви кажете, «откуда столька злості»?..

Це не злість. Це лють. Лють на віки вічні. До совка, до росії, яка й сьогодні намагається задушити нас усіх тими колорадськими стрічками.

А зрадники, якими тут кишить, як червями, - із усіх сил із середини допомагають. Серед них, зрадників – і той «вєтєран», на захист якого стала уся фейбучна вата, усі явні та латентні вороги країни – від оппо до провладних писак, які так хочуть проштовхнутися до корита. Приміром, – Алєксєй Давідєнко, колишній депутат від «Удару», який назвав мої дописи про колорадську стрічку «гнілими рассуждєніямі»…

Насправді, більш здорової сімї, ніж наша – важко знайти. Бо ми – звичайні українці, які пережили сталінізм, розкулачення, геноцид-33, війну, КГБ, але не скурвилися, не продалися, не мімікрували. Ми просто любимо свою землю, маємо розкіш говорити правду, зневажаємо ворогів і ненавидимо зрадників.

Хіба це «злость»?

Та ні, це просто любов до нашої рідної України.

Джерело.

Автор: Галина ПЛАЧИНДА, політичний журналіст (Київ, Україна).
Источник:«Политика&Деньги» - politdengi.com.ua.

Нашли ошибку? Выделите и нажмите Ctrl+Enter

Ваш запрос обрабатывается....

Комментарии - Нет комментариев

Добавить комментарий

Развернуть форму



Актуально...

Самые обсуждаемые

Популярные

48 queries. 0.390 seconds.
48 / 0.390 / 13.08mb