А тем временем...

В мире

Facebook

Главная » Аналитика

Создана: 08 January 2018 в 19:59

Професор з питань національної безпеки Том Ніколз (США): Експертів або висміюють, або звеличують як всевидячих гуру – настав час перезапустити стосунки між експертністю та демократією…

У 2002 році один визнаний історик написав, що популярні історії про оголошення «Ірландцям не подаватися» в США кінця ХІХ ст. - це міф. Річард Дженсен з Іллінойського університету заявив, що ці таблички - вигадка, «міфи про віктимізацію», що їх ірландські іммігранти передавали з покоління в покоління, доки ці міфи не набули нездоланного статусу міських легенд. Протягом понад десяти років більшість істориків приймали тезу Дженсена, а опонентів таврували як ірландсько-американських лоялістів (часом це робив навіть сам Дженсен). У 2015 році сталася історія, котра, здавалося б, стала живим втіленням смерті експертності: восьмикласниця на ім’я Ребекка Фрід заявила, що Дженсен помиляється, підкріпивши цю думку передусім своїм дослідженням матеріалів, знайдених у Google. Вона була ввічливою, але непохитною. «Він займався науковою роботою десятки років до мого народження, і виказувати неповагу до нього та його роботи - останнє, чого мені хотілося», - пізніше розповідала вона. Це виглядало як черговий випадок, коли розвинена не по роках дитина говорить досвідченому вчителю - заслуженому професору історії, не менше, - що він не виконав домашнє завдання. Проте виявляється, що вона мала рацію, а він помилявся. Такі знаки існували, і їх було не так вже й важко знайти.

Фото: «Экспертное» мнение...

Опрос

Как вы оцениваете свой «добробут» - уровень жизни?

Показать результаты

Loading ... Loading ...

Інші науковці багато років сперечалися із твердженнями Дженсена, однак ця боротьба відбувалась в хащах професійної історіографії. А тим часом за межами академії його заяви швидко прийняли і розтрубили як приклад надуманої образи серед американців ірландського походження.

Однак молода Ребекка вчинила, як і належить розсудливій людині: почала проглядати бази даних старих газет. Вона знайшла таблички і, як потім писала Daily Beast, «зібрала кілька прикладів, потім десятки, потім ще більше. Вона проглянула всі газетні бази даних, до яких знайшла доступ. А потім подумала: «Хтось же мав би зробити це раніше, правда?». Але виявилося, що ні Дженсен, ні хтось інший не завдали собі клопоту провести просту перевірку фактів. І міс Фрід перейшла до старших класів, уже маючи за плечима публікацію в «Журналі соціальної історії», і вона - не єдина людина, яка змогла порушити статус кво в науці.

У 1970-х роках провідні американські дослідники в сфері харчування сказали уряду, що яйця (а також багато інших продуктів) можуть бути смертельно небезпечними. Простішого застосування принципу бритви Оккама годі було й уявити: науковці проклали уявну стежку прямісінько з курятника до моргу. У яйцях багато холестерину, холестерин призводить до утворення тромбів в артеріях, тромби в артеріях спричиняють інфаркти, а інфаркти вбивають людей. Висновок був очевидним: американці мусять виключити зі свого раціону весь цей холестерин. Так вони і зробили. Після чого сталося дещо неочікуване: американці почали набирати багато ваги і вмирати від інших речей.

Паніка навколо яєць була заснована на низці недосконалих досліджень, частина з яких були проведені майже півстоліття до того. Звісно, люди, які хочуть уникати яєць, можуть і далі це робити. Насправді зараз з’явилися дослідження, які доходять висновку, що пропускати сніданок - від чого вчені також довгий час застерігали - теж не настільки шкідливо, як прийнято вважати.

Експерти весь час помиляються. Наслідки таких помилок коливаються від легкого зніяковіння до змарнованого часу та грошей. Рідше вони можуть призводити до смертей або навіть до міжнародної катастрофи. Однак при цьому експерти регулярно закликають громадян вірити експертним судженням і запевняють, що помилки траплятимуться рідко, а експерти швидко виявлятимуть ці помилки та будуть на них учитися.

День у день прості люди змушені, не маючи вибору, вірити експертам. Ми проживаємо наші життя включеними в мережу соціальних та урядових інституцій, покликаних гарантувати, що професіонали - справді ті, за кого себе видають, і що вони справді вміють робити те, на що претендують. Університети, акредитаційні організації, ліцензійні ради, сертифікаційні органи, державні інспектори та інші інституції існують, щоб підтримувати ці стандарти.

Така повсякденна довіра до професіоналів - питання прозаїчної необхідності. Це, в цілому, те саме, що й наша довіра до всіх інших людей у повсякденному житті - наша впевненість у тверезості водія автобуса і в чистоті рук працівника ресторану. Це не те саме, що довіряти професіоналам у питаннях державної політики: вірити, що лікар випише нам правильний рецепт - не те саме, що довіряти відповіді будь-якого медика на питання, чи варто США мати систему державного медичного забезпечення. Те, що ми довіряємо університетському викладачеві навчати наших дітей історії Другої Світової війни, не означає, що ми автоматично довіряємо всім академічним історикам консультувати президента США щодо питань війни та миру.

Для прийняття таких масштабних рішень не існує ні ліцензій, ні сертифікатів. Якщо все полетить шкереберть, ніхто не буде за це оштрафований або відсторонений від роботи. Насправді прямої відповідальності взагалі практично немає, тому не дивно, що прості люди бояться впливу експертів.

Як експерти помиляються? Існує кілька основних сценаріїв. Найпоширенішими та найбільш невинними є помилки, які можна вважати звичайними невдачами науки. Люди - а часом і цілі галузі - помиляються щодо важливих питань внаслідок похибки або обмежень самої сфери. Вони спостерігають за феноменом або вивчають проблему, виробляють теорії та розв’язки, а потім їх випробовують. Іноді вони мають рацію, а іноді помиляються.

Наука - це навчання через практику. Простих людей не влаштовує невизначеність, вони віддають перевагу відповідям, а не запитанням. Однак наука - це процес, а не висновок. Наука піддає себе безперервним випробуванням за допомогою набору добре продуманих правил, за якими одні теорії можна спростувати лише за допомогою інших теорій. Не можна очікувати від експертів, що вони ніколи не помилятимуться. Якби вони були здатні на таку точність, у них взагалі не було б потреби проводити дослідження та ставити експерименти. Якби політичні експерти володіли даром ясновидіння або всевідання, уряди ніколи не стикалися б з дефіцитом, а війни розпалювали б лише божевільні.

Експерти, котрі в кінці 1950-х років пророкували тотальну міжнародну гонку ядерних озброєнь, помилялися. Але помилялися вони принаймні частково через недооцінку ефективності власних зусиль, спрямованих на обмеження поширення ядерної зброї. Президент Джон Кеннеді боявся, що в 1970-х у світі буде не менше 25 держав, які володітимуть ядерною зброєю. (Станом на 2017 рік цей поріг переступили лише 10 країн, серед яких Південна Африка, яка відмовилася від свого арсеналу.) Прогноз Кеннеді, який спирався на найкращі експертні оцінки, не був нереальним чи навіть необґрунтованим. Натомість кількість майбутніх ядерних держав вдалося зменшити за допомогою кроків, за які виступали ті самі експерти.

Сильніше занепокоєння викликають інші види експертних помилок. Наприклад, експерти можуть збитися зі шляху, намагаючись перенести свою компетенцію з однієї галузі на іншу. Біолог не є лікарем, але в цілому, скоріше за все, краще за пересічну людину розумітиме медичні проблеми. Однак із цього не випливає, що будь-який представник біологічних наук завжди краще поінформований щодо будь-якого питання у цій сфері, ніж решта людей. Уважна людина, яка витратила трохи часу, щоб почитати, скажімо, про діабет, з великою імовірністю розбиратиметься в цій темі краще, ніж ботанік.

І нарешті, буває безпосередній навмисний обман. Це найрідкісніша, але найбільш небезпечна категорія. У цьому випадку експерти, керуючись власними інтересами (зазвичай кар’єристською потребою захистити свою низькопробну роботу), навмисно фальсифікують свої результати. Такий проступок важко зафіксувати якраз тому, що для того, щоб про нього дізнатися, необхідні інші експерти. У звичайних людей немає навичок, щоб розбирати наукові дослідження - так само, як вони навряд чи придивлятимуться до дипломів, які висять на стіні, щоб перевірити, чи вони справжні.

Іноді експерти не є експертами. Деякі люди зухвало брешуть про свої звання. Таке відчайдушне шахрайство провернув у 1960-х Френк Абеґнейл, про якого пізніше зняли фільм «Спіймай мене, якщо зможеш» (2002). Зокрема, він вдавав із себе пілота та лікаря.

Коли експерти брешуть, вони ставлять під загрозу не лише власну професію, а й благополуччя свого клієнта - суспільства. Загроза для експертності від таких витівок полягає не лише в їх безпосередніх наслідках, а і в ерозії соціальної довіри, до якої призводить така поведінка. Більшість таких випадків лишаються невидимими для незалучених людей через те, що вони дуже нудні. На відміну від драматичних історій про масштабне шахрайство, зображених у таких відомих фільмах, як «Ерін Брокович» (2000) або «Інсайдер» (1999), більшість спростувань у наукових журналах стосуються дрібних помилок або викривлень у дослідженннях на вузькі теми.

Звісно, люди, які займаються природничими науками, можуть відзначити, що спростування самі по собі вже є ознаками професійної відповідальності та контролю. Найвпливовіші у своїх галузях наукові та медичні журнали - наприклад, New England Journal of Medicine - як правило, мають більшу кількість спростувань. Однак ніхто точно не знає, чому. Можливо, тому, що опубліковані в них результати перевіряють більше людей - це було б обнадійливою тенденцією. Також це може відбуватися через те, що більше людей намагаються згладити суперечності у своїх дослідженнях, щоб потрапити до найпрестижніших видань - і це було б дуже сумно.

Золотий стандарт будь-якого наукового дослідження - це відтворюваність або хоча б можливість реконструювати умови експерименту. Саме тому науковці використовують примітки: не лише щоб запобігти плагіату (хоча і це теж), а й для того, щоб колеги могли піти по їхніх слідах і перевірити, чи дійдуть вони таких самих висновків.

Втім, такий тип верифікації передбачає, що хтось узагалі завдаватиме собі клопоту з відтворенням роботи. Звичайне наукове рецензування не вимагає відтворення експериментів. Найчастіше рецензенти читають статтю, просто припускаючи, що базових стандартів дослідження та процедур було дотримано.

Нещодавно команда дослідників вирішила відтворити низку досліджень у галузі психології. Результати були, м’яко кажучи, несподіваними. Як писала у 2015 році The New York Times, у результаті «кропітких» спроб відтворити 100 досліджень, опублікованих у трьох провідних журналах із психології, виявилося, що більше половини висновків не підтвердилися у ході відтворення експериментів.

Такий результат - підстава для занепокоєння, але чи є це шахрайством? Погано проведене дослідження - не те саме, що фальсифікація. Часто проблема полягає не в тому, що відтворення дослідження принесло інші результати, а в тому, що ці дослідження по суті неможливо відтворити. Тобто їхні висновки можуть бути корисними, але інші дослідники не можуть знову і знову точно відтворювати ці експерименти на людях.

Коли дослідники у сфері онкології спробували відтворити дослідження у своїй галузі, вони зіткнулися з тими самими проблемами, що й психологи. Дописувач Slate Деніел Енґбер у 2016 році повідомив про групу біомедичних досліджень, із котрих можна було зробити висновок про існування «кризи відтворення», аналогічної кризі в психології. Енґбер зазначив, що, за деякими оцінками, «не менше половини всіх результатів базуються на хиткій основі, і можливо, їх не вдасться відтворити в інших лабораторіях».

Одне-єдине дослідження дуже рідко визначає або повністю змінює область. Пересічній людині не доведеться покладатися на результати одного конкретного проекту зі, скажімо, вивчення клітин. Коли низка досліджень втілюється у препараті або методі лікування, до створення якого може докластися це одне дослідження, це, в свою чергу, запускає ланцюжок подальших досліджень, які перевіряють його безпечність та ефективність. Сфальсифікувати одне дослідження можна. Проте підробити сотні, таким чином спродукувавши повністю фальшивий і небезпечний результат - це зовсім інша річ.

Однак у будь-якій галузі шахрайство призводить до марнування часу і сповільнення прогресу. Так само як помилка, допущена на початковому етапі складного набору рівнянь, може загальмувати подальші розрахунки, фальсифікація може затримати весь проект, доки не з’ясується, хто облажався.

Однією з найчастіших помилок експертів є припущення, що якщо в певних галузях вони розумніші за більшість людей, то вони краще розуміються на всьому.

Надмірна самовпевненість спонукає експертів не лише робити заяви далеко поза межами власної компетенції, а й перебільшувати свої пізнання всередині своєї загальної галузі. Експерти та професіонали, так само як і люди іншого роду діяльності, думають, що їхні попередні успіхи та досягнення є доказом їхнього вищого знання, і часто виходять за свої рамки замість того, щоб сказати три слова, які так ненавидять усі експерти: «Я не знаю». Ніхто не хоче виглядати необізнаним або бути спійманим на прогалинах у знаннях. Як обивателі, так і експерти часто впевнено висловлюються на теми, про які вони нічогісінько не знають. Але експерти на те й експерти, щоб бути обачнішими.

Наприклад, лауреат Нобелівської премії з хімії Лінус Полінґ у 1970-х повірив у чудодійні властивості вітаміну С. Він закликав усіх приймати гігантські дози для профілактики застуди та купи інших недугів. Жодні дані не підтверджували заяв Полінґа, але в нього була Нобелівка з хімії, тому його висновки щодо дії вітамінів багатьом людям здалися цілком прийнятним розширенням зони його компетенції.

Насправді Полінґ із самого початку своєї кампанії за вітаміни не застосовував наукові стандарти власної професії. Він почав приймати вітамін С в кінці 1960-х за порадою самозваного лікаря на ім’я Ірвін Стоун, який сказав Полінґу, що якщо той прийматиме щодня 3000 міліграмів вітаміну С - у багато разів більше рекомендованої добової дози - то проживе на 25 років довше. При цьому єдиними вченими ступенями «доктора Стоуна» були дві почесні відзнаки від неакредитованого заочного інституту і коледжу хіропрактичної медицини.

Полінґу захотілося повірити в цю ідею, і він почав запихатися вітаміном. Чудодійні ефекти він відчув одразу. Більш неупереджений спостерігач міг би запідозрити, що річ у «ефекті плацебо»: якщо людині сказати, що від таблетки їй стане краще, їй починає здаватися, що вона справді краще почувається. Але через видатний вклад Полінґа в науку колеги сприйняли його слова всерйоз. Сам Полінґ помер від раку у віці 93 років. Чи отримав він свої додаткові 25 років, які йому обіцяв «доктор» Стоун, ми так ніколи й не дізнаємося.

Іноді експерти використовують глянцевий блиск того чи іншого диплому або досягнення для виходу ще далі за межі своєї галузі, щоб повпливати на важливі політичні дебати. У 1983 році одна нью-йоркська радіостанція транслювала програму про гонку ядерних озброєнь. 1980-і роки були напруженим періодом у Холодній війні, а 1983 рік якраз був одним із найгірших: Радянський Союз збив корейський пасажирський авіалайнер, у Женеві зірвалися переговори щодо ядерних озброєнь між США та СРСР, а знятий каналом АВС фільм «Наступного дня» про можливу ядерну війну став найпопулярнішою телепрограмою того періоду.

На той час я був молодим аспірантом у Нью-Йорку, вивчав Радянський Союз і мріяв про кар’єру у державній політиці. «Якщо Рональда Рейгана переоберуть, - сказав голос із сильним австралійським акцентом у моєму радіоприймачі, - ядерна війна стане математично неминучою».

Це був голос докторки Гелен Калдікотт. Вона не була докторкою з фізики, державного управління або міжнародних відносин. Вона була педіатркою з Австралії. За її власними спогадами, її занепокоєння щодо ядерної зброї почалося з прочитання постапокаліптичного роману Невіла Шюта «На пляжі» (1957), дія якого відбувалася у неї на батьківщині. Пізніше вона розповіла, що не бачила сенсу лікувати дітей, коли світ навколо них у будь-який момент міг перетворитися на попіл.

Калдікотт була схильна робити категоричні заяви щодо дуже технічних питань. Вона впевнено говорила про такі речі, як міцність американських ракетних шахт, заходи цивільної оборони та внутрішнє функціонування радянського дипломатичного апарату. Майже десять років вона жила в США і регулярно з’являлася в медіа, представляючи групу активістів, які виступали проти ядерної зброї.

У спільноті експертів таких прикладів повно. Найвідомішим - принаймні якщо судити зі впливу на глобальну публіку - є професор Масачуссетського університету Ноам Хомський, постать, яку шанують мільйони читачів у всьому світі. Хомський, за деякими підрахунками, є найбільш цитованим із нині живих американських інтелектуалів. Він написав купу книг про міжнародну та внутрішню політику.

Проте в Массачуссетському університеті він насправді займав посаду професора лінгвістики. У своїй галузі Хомського вважають першопрохідцем, навіть гігантом, але він є не більшим експертом у міжнародній політиці, ніж, скажімо, покійний Джордж Кеннан у питанні походження людської мови. Тим не менш, широкій публіці Хомський більш відомий завдяки своїм текстам про політику, ніж завдяки роботі у сфері власної компетентності. Справді, за багато років я часто зустрічав студентів, котрі знали, хто такий Хомський, але при цьому уявлення не мали, що насправді він - професор з лінгвістики.

Однак Хомський, як і Полінґ та Калдікотт, відгукнувся на наявний у публічному просторі запит. Прості люди часто почуваються незатишно, ставлячи під сумнів традиційну науку або панівні у суспільстві ідеї, тому вони тягнуться до постатей, які відверто висловлюють їхні погляди з нальотом експертної впевненості. Цілком можливо, що лікарям варто уважно розглянути роль вітамінів у людській дієті. Без сумніву, громадськість має бути залучена до обговорень ролі ядерної зброї. Але наукова ступінь у галузі хімії чи ординатура в педіатрії не робить прибічників цих позицій компетентнішими за будь-якого іншого самоука в цих заплутаних питаннях.

Громадськість надзвичайно терпимо ставиться до таких зловживань, що саме по собі є парадоксом: в той час як деякі обивателі не поважають навіть справжню сферу знань експерта, інші думають, що експертні знання та досягнення є настільки загальними, що експерти й інтелектуали можуть авторитетно говорити практично про будь-що. Ті самі люди, які можуть не довіряти своєму сімейному лікарю щодо безпечності щеплень, куплять книжку про ядерну зброю, тому що перед іменем авторки стоять магічні літери «інш., др.».

На жаль, коли в експертів запитують про їхню точку зору на проблему, яка не входить в їхню сферу компетентності, дуже мало з них виявляються достатньо скромними, щоб згадати про свою відповідальність і продемонстувати невпевненість. Я й сам робив цю помилку, а потім про це шкодував. За іронією долі, мені також доводилося сперечатись із людьми, які наполягали, що я можу цілком компетентно коментувати певну тему, тоді як я ясно дав зрозуміти, що не володію ґрунтовними знаннями про предмет розмови. Це дивне почуття - переконувати журналіста або навіть студента, що попри їхню віру в мене, було би безвідповідально з мого боку відповідати на їхні питання, претендуючи на будь-яку авторитетність. Це неприємне зізнання, але нам лишається лише мріяти, щоб його також робили професори лінгвістики, педіатри та багато інших людей.

На початку 1960-х постійним гостем теле- та радіопрограм був шоумен, відомий як «Дивовижний Крісвелл». Номером Крісвелла було виголошення шокуючих пророцтв, які він озвучував із драматичним жестом: «Я пророкую!» Поміж численних інших передбачень, Крісвелл попереджав, що Нью-Йорк затоне в морі до 1980 року, Вермонт зазнає ядерної атаки у 1981 році, а Денвер буде знищений природною катастрофою у 1989 році. Номер Крісвелла був чистою халтурою, але публіці подобалося. Але одне Крісвеллу передбачити не вдалося - що його власна кар’єра зав’яне наприкінці 1960-х і закінчиться кількома маленькими ролями в малобюджетних сексплуатаційних фільмах його друга, легендарно жахливого режисера Еда Вуда.

Передбачення - проблема для експертів. Це те, чого хоче публіка, але в експертів передбачення зазвичай виходять не дуже добре. Вони не виходять, тому що в експертів це й не має виходити: метою науки є пояснювати, а не передбачати. Але тим не менш, прогнози, як і вихід за межі власної компетентності, для експертів - немов валер’янка для котів.

Ці передбачення часто є приголомшливо поганими. Нассім Ніколас Талеб у своєму знаменитому дослідженні подій типу «чорного лебедя» - непередбачуваних моментів, які можуть змінити історію - критикував «епістеміологічну зверхність» усієї справи передбачення:

Ми випускаємо 30-річні прогнози дефіциту системи соцзабезпечення та цін на нафту, не усвідомлюючи, що не можемо передбачити їх навіть на наступне літо: наші сукупні похибки в прогнозах є настільки велетенськими, що щоразу, коли я дивлюся на емпіричну історію, мені доводиться щипати себе, щоб переконатися, що я не сплю.

Застереження Талеба щодо постійної невизначеності - це важливе спостереження. Однак наполягати на тому, що треба визнати даремність передбачень, непрактично. Люди не можуть просто розвести руками й полишити будь-які спроби застосувати експертні знання, щоб спрогнозувати майбутнє й перестрахуватися.

Питання не в тому, чи повинні експерти вдаватися до прогнозів. Вони це робитимуть. Їх проситиме про це суспільство, в якому вони живуть, і лідери, які цим суспільством керують. Питання скоріше в тому, коли і як експерти мають робити прогнози і що робити, коли вони помиляються.

У своїй книзі «Експертні політичні судження: наскільки вони вдалі і як це перевірити?» (2005) вчений Філіп Тетлок зібрав дані про експертні прогнози у сфері соціальних наук і підтвердив підозри багатьох людей: «Коли ми порівнюємо експертів із мінімальними контрольними групами - дилетантами, шимпанзе, котрі кидають дротики, і підібраними екстрапольованими алгоритмами - ми не побачимо ознак того, що експертне знання гарантує кращу здатність робити «добре калібровані» або «виразні» прогнози. Схоже, експерти передбачають майбутнє не ліпше, ніж крутіння колеса рулетки. Початкові висновки Тетлока підтвердили підозру багатьох простих людей, що експерти насправді не знають, що роблять.

Але така реакція на роботу Тетлока - класичний випадок нерозуміння експертності серед пересічних людей. Сам Тетлок зазначав: «Радикальні скептики зраділи цим результатам, але вони одразу починають викручуватися, коли ми виявляємо послідовні закономірності в тому, хто в чому мав рацію… Дані показують, що в послужних списках прогнозистів надто багато послідовності, щоб її можна було списати на випадковість».

Насправді Тетлок порівнював експертів не з рештою людства, а з базовими показниками, особливо з прогнозами інших експертів. Питання було не в тому, чи справлялись експерти з передбаченнями краще за будь-кого, а в тому, чому деякі експерти прогнозували краще за інших експертів - а це вже зовсім інше питання.

Фактично, Тетлок виявив, що деякі типи експертів, схоже, краще вміють застосовувати свої знання до гіпотетичних подій, ніж їхні колеги. Тетлок використав ідею британського мислителя Ісаї Берліна про відмінність між «їжаками» та «лисицями», щоб провести межу між експертами з широкими та всебічними знаннями («лисиця знає багато різних речей») та експертами з вузькою, але глибокою компетенцією («їжак знає одну велику річ»). Хоча всі експерти мали проблеми зі спробами перейти від пояснень до прогнозів, «лисиці» здебільшого демонстрували кращі результати, ніж «їжаки» - з багатьох причин.

Наприклад, їжаки, як правило, надто зосереджувалися на застосуванні своїх вузьких знань до ситуацій поза межами своєї компетентності, тоді як лисицям краще вдавалося засвоювати більше інформації і змінювати свою думку, отримавши нові або кращі дані.

«Самокритичний, заснований на тезах і антитезах стиль мислення лисиць, - зробив висновок Тетлок, - запобігає накрученню надмірного ентузіазму щодо власних передбачень, притаманного їжакам, особливо добре обізнаним».

У технічних спеціалістів, які є найяскравішими представниками роду їжаків, були серйозні труднощі не тільки з прогнозами, а й загалом зі здатністю обробляти інформацію за межами своєї галузі. Люди з чітко окресленою сферою знань не мають достатньо інструментів поза межами своєї спеціалізації, тому їхній інстинкт - взяти те, що вони знають, і екстраполювати це назовні. І байдуже, наскільки погано поєднуються їхня власна тема і предмет розгляду. У результаті цього з’являються більш упевнені прогнози, які, однак, частіше є помилковими - передусім тому, що науковцям, як класичним їжакам, складно сприймати й обробляти інформацію поза межами своєю дуже вузької, але й дуже складної сфери компетентності.

З усього цього можна винести кілька уроків не лише для експертів, а й для обивателів, котрі оцінюють прогнози експертів або навіть кидають їм виклик. Найважливіший висновок такий: прогнози, які не підтвердилися, не так вже й багато значать для оцінювання експертності. Зазвичай експерти огортають свої прогнози (і важливу частину свого аналізу) застереженнями, адже світ повен непередбачуваних випадковостей, які можуть спричинити ланцюгову реакцію, в якій одна зміна тягнутиме за собою іншу. Хід історії можуть змінити такі елементарні випадковості, як серцевий напад або ураган. Обивателі часто ігнорують ці застереження, незважаючи на їхню важливість.

Звісно, це не означає, що з експертів, а особливо з експертних спільнот, треба зняти відповідальність за грандіозні провали в аналізі. Експерт із виборів Нейт Сілвер, який заробив собі репутацію завдяки надзвичайно точним прогнозам результатів президентських виборів у 2008 та 2012 роках, вже визнав, що його прогнози щодо кандидата від республіканців у 2016 році Дональда Трампа були засновані на хибних припущеннях. Але проникливі зауваження Сілвера щодо інших передвиборчих перегонів лишаються ґрунтовними, навіть якщо феномен Трампа став для нього та інших несподіванкою.

Метою експертних консультацій та прогнозів є не вгадувати, на який бік впаде монета, а допомагати приймати рішення щодо можливого майбутнього. Професіонали мають визнавати свої помилки, публічно їх озвучувати і показувати, що саме вони роблять, аби їх виправити. Решта ж людей мають бути обережнішими, коли просять експертів прогнозувати, і мусять навчитись відрізняти помилки від шахрайства.

Якщо пересічні люди не будуть ставитися серйозно до своїх громадянських обов’язків і не вивчатимуть важливі для себе теми, демократія переродиться в технократію. Влада експертів, якої обивателі так сильно бояться, зростатиме за замовчуванням.

Демократія не може функціонувати, коли кожен громадянин - експерт. Так, з боку експертів було б надто самовпевнено думати, що вони можуть керувати демократією, ігноруючи виборців.

Водночас з боку обивателів було би безграмотною самозакоханістю вважати, що вони здатні підтримувати функціонування великої та розвиненої держави, не прислухаючись до голосів тих, хто є більш освіченим та досвідченим, ніж вони самі.

Джерело.

Автор: Том НИКОЛЗ, професор із питань національної безпеки в Американському коледжі військово-морського флоту, колишній помічник в сенаті США, адъюнкт-професор в Гарвардській школі розширення, колишній помічник сенатора в Сенаті США (його остання книга - «Смерть експертності: Кампанія проти усталеного знання і чому це важливо» (2017). Переклав на українську мову Юрій ЧЕРНАТА.
Источник:«Политика&Деньги» - politdengi.com.ua.

Нашли ошибку? Выделите и нажмите Ctrl+Enter

Ваш запрос обрабатывается....

Комментарии - Нет комментариев

Добавить комментарий

Развернуть форму



Актуально...

Самые обсуждаемые

Популярные

49 queries. 0.186 seconds.
49 / 0.186 / 16.66mb